Перший подарунок матері - життя
Я пишу ці відвертості саме тому, бо знаю, що ти їх прочитаєш.
Мені було лише три роки, як я почала жити без тебе. Зовсім крихітна та безпорадна я чекала, коли ти повернешся з магазину чи гостей, але ти так і не прийшла. Я пам’ятаю, як ти збирала свої речі, як бабуся взяла мене за руку і повела грати на вулицю з дітьми, а коли я зайшла до будинку, тебе вже не було в ньому. Кожного дня я виглядала тебе, чекала, що ти от-от прийдеш, обіймеш, скажеш, що занадто довго затрималась у подруги, але ти так і не з’явилась. Я росла в суцільному бруді, інколи нам не вистачало їжі і мені доводилось просити у сусідів шматок хліба. У кожного було дитинство, але тільки не в мене. Я б пробачила тобі навіть це, якби ти тільки повернулась, але тебе не було поруч у ці моменти.
Коли мені виповнилось п’ять років, я переїхала з батьками тата в Суми, де навчалась до 5-го класу. Я завжди почувалась самотньою, хоча поруч зі мною були бабуся і дідусь. Мені нікому було розповісти, яку порожнечу я відчувала всередині, бо всі оцінювали лише мій зовнішній вигляд. Я ненавиділа, коли мене жаліли чи співчували, що я росту без тебе, але одночасно страшенно заздрила всім дітям, які мають батьків. Ти присилала мені купу подарунків, завалювала мою шафу одягом, який я жодного разу так і не одягала. Якби ти тільки знала, що мені зовсім були не потрібні ці речі, а хотіла я лише твоєї любові та турботи. Я молилась і просила лише одного – щоб ти була поруч. Такі прості речі, але я бажала їх більше, аніж дорогих іграшок чи купу взуття. Ти часто приходила до мене у снах, але коли я прокидалась, то усвідомлювала, що то був плід моєї фантазії. Звичайно, адже я постійно марила тобою.
Потім я переїхала з сестрою тата до Чернігова, де прожила півтора року. Саме там я вперше зрозуміла, що мої мрії ніколи не здійсняться, але в серці все одно палав маленький вогник надії. Я почала звикати до того, що росту сама і та велика туга за тобою проходила. Я поводила себе, як доросла дитина і все розуміла. Мамою для мене стала інша людина, якій я буду зобов’язана до кінця днів. Вона виховала мене і вклала стільки сил, що не всі рідні так люблять своїх дітей, як любила вона мене.
Я до кінця не могла усвідомити, чому ти тоді не повернулась і не забрала мене з собою. Я вирізнялась поміж інших дітей своєю амбіційністю та великими мріями. Це не був підлітковий максималізм, як казали інші. Це була ціль, що я досягну великих вершин і одного разу ти пожалкуєш, що залишила тоді мене. Я рухалась до неї поступово. Але з кожним кроком усвідомлювала, що роблю це не заради тебе, а тому що відчуваю природну потребу в самореалізації.
Окрім цього я поступово почала знову сумувати за тобою, хоча це вже не було схоже на минулі мрії чи спроби тебе повернути. Я почала розуміти в деяких ситуаціях, чому ти вчинила саме так. Кожного вечора я лягала і молилась, щоб все в тебе було добре. Я почала відпускати весь негатив, що лежав на моєму серці. Згодом я навіть пробачила тебе. Вирішила не жити минулим і ніколи більше не згадувати про нього, хоча моє серце назавжди залишиться пораненим. Я дізналась, що в тебе є три донечки і щиро раділа, що вони мають маму. Щоправда, десь в самому темному закутку душі я все таки по-дитячому чекала, що ти повернешся.
Ти завдала мені стільки болі, що не всі люди в 50, відчували те саме протягом життя. Але я витримала всі випробування, які приготувала мені доля і все те, що випало на мій життєвий шлях. Я стала сильнішою і це додало мені мужності. Я завжди тішу себе тим, що все сталось, як мало статись. Я ніколи не розповідаю людям, через які випробування я пройшла, але завдяки цьому я навчилась радіти всьому, що дає мені Бог. Я до сих пір ненавиджу, коли мене жаліють, бо вважаю це безглуздим. Але знаєш, як би там не було, я все одно любитиму тебе, як людину, що подарувала мені життя, а моє серце промовляє, що до сих пір чекає на тебе…
2 коментарі