Інша реальність
Сьогоднішній ранок розпочався о 6:00, коли будильник заграв втретє. Нарешті моя свідомість прокинулась і говорила, що час збиратись. Спочатку все йшло спокійно, але коли я побачила, що залишилось 15 хв. до виходу, то почала похапцем кидати речі в рюкзак. Потім нервово шукала ланцюжок, який мені був абсолютно не потрібен. Згодом перекладала речі з одного місця на інше, а в кінці-кінців бігла на вокзал, бо електричка мала відправлятись через сім хвилин. Коли ж опинилась в сухому місці, то продумувала, що я могла забути. Так сильно я не нервувала навіть перед складним іспитом. Все тому, що ми їхали в будинок-інтернат, де на нас чекали хлопці із певними відхиленнями. До цієї поїздки я готувалась декілька тижнів: морально та фізично. Друзі із Глухова вже чекали в Білопіллі.
Коли ж всі разом ми переступили поріг інтернату, то охопило почуття тривоги. Воно все глибше і глибше проникало всередину і пробирало до кісточок. Діти, точніше хлопці віком 6-30 років, із щирою посмішкою зустріли, а потім провели до актової зали. Там ми змогли переодягнутись і трохи заспокоїтись. Із собою привезли канцелярію та казку, яку самостійно ставили по скайпу.
Я вже не пам’ятаю, як опинилась на сцені та що говорила. Згадую лише, як переплутала деякі слова і була щаслива, бо бачила посмішку на обличчях глядачів. Після казки, всі разом почали малювати, грати, співати пісні, водити хороводи, а головне багато спілкуватись. Було дуже видно, що хлопцям не вистачає живого спілкування, а тим паче із протилежною статтю. На душі панував спокій: такий довгоочікуваний та жаданий. Описати в словах, як раділи діти, коли ми з ними робили щось разом — я не зможу. Так само не зможу описати, яку віддачу ти отримуєш, коли говориш з цими дітьми. Кожен з них – талановитий. Кожен з них – індивідуальність. Кожен з них – незвичайний. Але найбільше мене вразило, коли хлопці почали танцювати брейк-данс. Таке враження, що знаходишся в іншій реальності, а аплодувати хотілось все дужче. Те, що вони молодці – це найменше, що можна сказати.
Так, у цих дітей склалось життя по-іншому. Вони, скоріш за все, не зможуть створити сім’ї, влаштуватись на роботу та виховати власних дітей. Але вони страшенно талановиті та неповторні. І ти розумієш, що найменше для них ти однозначно можеш зробити: запалити на їхньому обличчі посмішку та подарувати частинку своєї душі, щоб вона зігрівала. Ці хлопці – надзвичайні. І для цього хочеться мати більше можливостей приїжджати частіше до них та дарувати радість.
Дякую людям, які вклали часточку себе у цю справу! Ви молодчики і я вами страшенно пишаюсь.
Спасибі за те, що ви є!
Коли ж всі разом ми переступили поріг інтернату, то охопило почуття тривоги. Воно все глибше і глибше проникало всередину і пробирало до кісточок. Діти, точніше хлопці віком 6-30 років, із щирою посмішкою зустріли, а потім провели до актової зали. Там ми змогли переодягнутись і трохи заспокоїтись. Із собою привезли канцелярію та казку, яку самостійно ставили по скайпу.
Я вже не пам’ятаю, як опинилась на сцені та що говорила. Згадую лише, як переплутала деякі слова і була щаслива, бо бачила посмішку на обличчях глядачів. Після казки, всі разом почали малювати, грати, співати пісні, водити хороводи, а головне багато спілкуватись. Було дуже видно, що хлопцям не вистачає живого спілкування, а тим паче із протилежною статтю. На душі панував спокій: такий довгоочікуваний та жаданий. Описати в словах, як раділи діти, коли ми з ними робили щось разом — я не зможу. Так само не зможу описати, яку віддачу ти отримуєш, коли говориш з цими дітьми. Кожен з них – талановитий. Кожен з них – індивідуальність. Кожен з них – незвичайний. Але найбільше мене вразило, коли хлопці почали танцювати брейк-данс. Таке враження, що знаходишся в іншій реальності, а аплодувати хотілось все дужче. Те, що вони молодці – це найменше, що можна сказати.
Так, у цих дітей склалось життя по-іншому. Вони, скоріш за все, не зможуть створити сім’ї, влаштуватись на роботу та виховати власних дітей. Але вони страшенно талановиті та неповторні. І ти розумієш, що найменше для них ти однозначно можеш зробити: запалити на їхньому обличчі посмішку та подарувати частинку своєї душі, щоб вона зігрівала. Ці хлопці – надзвичайні. І для цього хочеться мати більше можливостей приїжджати частіше до них та дарувати радість.
Дякую людям, які вклали часточку себе у цю справу! Ви молодчики і я вами страшенно пишаюсь.
Спасибі за те, що ви є!
0 коментарів