Осінні замальовки

Осінь непомітно підкралась до мене. Навшпиньках, так, ніби хотіла налякати та схопити у свої меланхолічні обійми. Перебираючи речі в шафі, я з надією хочу знайти той коричневий, в’язаний светр, який дуже люблю. Але мої старання виявляються марними. Він схований під тонною інших, часом непотрібних речей. Чому не можна поскладати частину, а іншу викинути — думається вголос. Мабуть, тому, що ця справа потребує часу, якого так мало, і так забагато водночас, особливо восени. 

Взагалі, я люблю цю пору року. І не тільки тому, що народилась в жовтні.
Осінь в мене завжди асоціювалась з обіймами, хорошими книгами, запахом дощу, кольоровими парасольками, спокійними і  затишними вулицями, гумовими чоботами  і, чомусь, ромашковим чаєм.  Вона змушувала частіше сидіти вдома, закутавшись у ковдру та насолоджуватись тишею. А ще, вона змушувала мене частіше вирівнювати волосся, бо після дощу воно ставало занадто кучеряве.

Проте, цю осінь я боялась. Як маленька дитина боїться темряви, бо не знає, що там може її очікувати, так само і я. А страшно, бо тепер єдине, що в мене асоціювалось з нею – це самотність. Не знаю, чому це слово так лякало. Ніби, нічого дивного в ньому немає. Можливо, тому, що хороших книг залишилось дуже мало, кольорова парасолька зламалась і тепер вона сіра, а найміцніші обійми я даруватиму лише іграшковому ведмедю? А можливо справа зовсім не в цьому, і навіть не в осені, а в стереотипі, що бути самотнім – страшно?! Я задумалась.

Для мене самотність – це не пуста квартира або «немає з ким сходити в кіно». Це набагато глибше відчуття, яке роз'їдає зсередини, виснажує, а часом змушує робити незрозумілі речі. Від нього неможливо втекти, скоріше змиритись. І, поступово, навіть його полюбити.

В черговий раз переконуюсь, як сильно змінюється характер людини, під впливом життєвих обставин.
Я була впевнена, що не переживу цю осінь. Правда. Мені хотілось винайти машину часу, щоб можна було пропустити цей період. Я думала, що самотність – це навіть страшніше, ніж відсутність шоколаду в холодильнику :)

Але от, осінь підкралася навшпиньках…
Те, чого я так сильно боялась, стало для мене (в один момент) особистим раєм. Саме в той момент, коли я самотньо сиділа в парку, закутавшись в теплий-теплий шарф, а навколо панував спокій.  Не думала, що може бути настільки комфортно та затишно, коли ти залишаєшся наодинці із цілим Всесвітом. І ні, це не була самотність – це була гармонія!  Гармонія у простих речах: у пожовклому листі, посмішці старенької бабусі, гарячому шоколаді, у сонці, яке не засліплює очі та прекрасній музиці, яка грала в навушниках. І, це відчуття всередині,  було таким довгоочікуваним та приємним, ніби саме цього не вистачало все життя. 

Осіння самотність. Вона дивовижна. І лише тоді я це зрозуміла. 

Тепер, улюблених светрів стало більше, а волосся, яке хотілось вирівняти весь час — подобається мені природньо-кучерявим. І, так, я знову люблю, а не боюсь осінь.
Особливо цю, в якій панує гармонія та спокій.