Щось

Ранок. Її скуйовджене волосся. Його ніжний поцілунок в чоло. ЇЇ руки, що тендітно переплітаються з його пальцями. Його міцні обійми. Її останні сльози. Місто, в якому почуваєшся беззахисним, і, часом, по-чарівному самотнім. Ніколи не знаєш, коли закінчується одна історія, і починається вже інша. Не вловлюєш ті короткі проміжки щастя, що вриваються в життя. Не помічаєш часу, який пролітає над прірвою небуття в «невідоме минуле». Так мало слів, і так багато запитань, що сколихують свідомість.

ЇЇ посмішка, яка врізається в пам’ять. Його вміння бути стриманим і не проявляти істинних почуттів. ЇЇ щира наївність. Його музика, що окутує їх до безпам’ятства. Вони ніколи не будуть разом. І ніколи не будуть порізно. Вони є. І цього достатньо, аби світ здавався на мить ідеальним. Відпускати  важче, ніж знаходити. Але це потрібно робити, хоча б для того, аби привнести крихту спонтанності. Аби перевернулась внутрішня буденність.

Її так хочеться, але неможливо забути. Його можна ненавидіти, але вибігти взимку босою, якщо покличе. Її хочеться захищати і завжди тримати за руку. Його незрозумілість та нерішучість. Її вдала/невдала спроба відпускати. Це нікому незрозуміле почуття ейфорії. Стільки часу може пройти, а почуття, чомусь, залишаються незмінно-забутими. Не завжди розуміння приходить зі слів, які промовлені вустами. Скоріш навпаки. Погляд, дотик, пришвидшене дихання, тремтіння губ, холодні руки...

І знову ранок?