Недописане. Уривок.

"… що робити, коли в один момент руйнується твій світ?
От ти живеш, будуєш та вимальовуєш плани, мрієш, твориш, розвиваєшся, а тут, невідомо з яких причин — все за мить втратило будь-який сенс. Раптово. Назавжди. 
Я засинаю з цією думкою вже третій день поспіль, коли прокидаюсь та чищу зуби, коли йду на роботу або прасую рубашку, сиджу за ноутом, коли говорю з другогом за чашкою міцної кави, коли приймаю душ та готую собі вечерю, коли дивлюсь у стелю о 4 ранку. Мій світ, який я так кропітливо та безперервно будував протягом всіх цих років - зруйнувався. Ні, буде точніше — його розчавили, як переспілу полуницю.
Всередині мене пустота. Хоча, навіть в ній мені було б комфортніше, аніж зараз. Я хочу стерти з пам'яті цей світ, який намалював різнокольоровою фарбою у своїй уяві. Я хочу порозбивати собі руки, завопити, що є сил, роздерти на собі цю кляту рубашку, що нагадує мені про всі ці події і забутися.
Дідько, я ненавиджу цей день, себе, цю нерівну стелю о четвертій ранку, незручний диван, який не дає нормально виспатися, занадто теплу температуру повітря в кімнаті.
Стерти з пам'яті, запевнити себе, що нічого не було, і жити так, як цього не існувало. Особливо мого світу, який продумував до дрібниць та збирав по частинках/клаптиках/цеглинах...
Я випиваю третю пляшку дорогого алкоголю і стає легше. Так, це відчуття свободи і нового життя. Тепер я не буду прийдешнім, як хотів або намагався бути. Коли безжалісно зруйнувався мій світ — я загубився у просторі. Тепер я змінився і забув все, що було десь там (в минулому чи теперішньому — це неважливо). Тепер я інший.
Прощавай.
Я досі ненавиджу [люблю] тебе до безпам'ятства..."